Персональний сайт Ірини Кулаковської

Тінь осанни чужому місту




                    (триптих)

                         1

Місто недописаних ямбів, паперових веж

І зажурених ліхтарів, в яких опівдні віддзеркалюється місяць.

Місто безкраїх алей, так схожих на стрімкі ручаї,

Що безтурботно крають землю на острівці й купини.

 

 

Місто мережаних граток і дерев'яних мостів,

За якими оселилася ще не звідана річка.

Місто, що купається в зорепадах і променях

Напівіреальних спогадів дитинства.

 

 

Кажуть, коли місяць уповні, в це місто злітаються музи.

Саме тому тут мешкає так багато митців.

Безпорадні, звилисті вулички,

Потріскані будинки без меморіальних дошок - мовчазні свідки.

 

 

Це їм судилося бачити сховані за похилими стінами крила

І ув'язнену глухим комірцем музику душі.

Подейкують, у дні затемнень, сонцестоянь та театральних прем'єр

Вона ще звучить, роз'ятрюючи спокій.

 

 

Місто електричок, вчорашніх газет і

Якихось напівпрозорих постатей у тумані.

Місто, яке міліарди років сподівалося на нашу зустріч.

І от тепер, коли вона нарешті відбулася,

 

 

Місто боїться повірити, що то не сон,

І розплющити стомлені вікна.

Ми стоїмо, рука в руці, за пінною завією фіранок -

Чекаємо його благословення.

 

 

                         2

До традиційного рандеву із листопадовим спліном

Лишилося півкварти часу.

А отже, небо знову жбурлятиме уламки громовиць,

Намагаючись поцілити в серце мого безсоння,

Підніматиме хмари куряви, збиватиме яблука

І лякатиме своїми каламутними очима

Повновидих, підтоптаних жінок,

Що з наснагою найдревніших оракулів

Відшукують у кожному поруху гілки

Послання Пророка.

 

 

Я знову хотітиму до міста спудеїв, митців

І напівстертих слідів попередніх інкарнацій.

Кажуть, у тому місті народився добродій,

Який навчився видавати достатньо романів,

Аби бути почутим,

І називати письменників ремісниками,

Порівнюючи забризкані кров'ю шпичаки

Видертих із глибин стражденного єства

Оглухлих і онімілих від болю слів

З народженими конвейєром кілотоннами

Вазочок і свищиків, якими дуже зручно

Торгувати в підземних переходах.

 

 

Це було б навіть цікаво:

Вислизнувши з розпеченої жовтої "маршрутки",

Не побачити жодного знайомого обличчя.

Так просто приїхати, покинувши вдома

Стоси недібраних рим, ненаписаних розділів

І невідкритих америк.

Забувши про стародруки, археологічні пам'ятки, музеї -

Тобто про все те, на що мусять злітатися зграї туристів -

Тинятися асфальтово-бетонними заростями

Обшарпаних п'яти- та дев'ятиповерхівок.

І майже вірити в те, що всі міста однакові.

 

 

А потім дощ... навіть не піде, не вперіщить -

Впаде на плечі важезним муром,

Ніби там, угорі, хтось позривав усі крани.

І капелюхи барвистих парасольок

Здаватимуться банями постмодернового храму.

Я заблукаю в тому храмі і, злившись з прохолодними струменями,

Шкрябатиму постмодернові вірші

На вимоклих клаптях класичних серветок,

Вперше відчувши себе фонтаном,

В якому спроможні викупатися усі охочі.

Це інколи дуже корисно: втікати від себе

В одне-єдине місто, яке вміє

Мене віднайти.

 

 

                         3

Ймовірно, Вам це видаватиметься неприроднім,

Але одного, надзвичайно погожого, учорашнього дня

Я дійсно заблукала в тому не Вашому місті,

Розчинилась пожовклим, натомленим променем

В солонуватих льодяниках розмаїв роси,

Розтіклася краплиною меду по шорсткому простирадлу бруківки,

Заповнюючи кожну зморшку, кожен рубець

Еластичним тілом ще не написаних віршів.

Я жила разом з містом, була його серцем і диханням,

Кольоровими кубиками крамниць і будинків,

Порозкиданих поміж майданів і скверів,

Ніби безладно перемішані гігантські намистини.

Я була сіруватим сонцем у мінливому небі,

Трохи схожим на дірку від кулі з якогось примітивного коміксу.

Я була криком вітру і злив, струменями опалого листя,

Яке виривалося з усіх шпарок і труб, розплескуючи по місту осінь.

Я була спогадами, що мали таку ж історичну цінність,

Як пропахлий століттями фоліант.

Я була цим містом, так схожим на дитячу кімнату,

З його різьбляними віконницями, гойдалками, дерев'яними парканами.

І місто було мною. Воно пульсувало у венах,

Мандруючи лабіринтами мого єства,

Дарувало думки, читало фантазії

І вчило приручати хмари - величних китайських драконів,

Що поволі пропливали над головами ліхтарів і храмів.

Це дивне місто не пристосоване для розлук -

В ньому надто багато мостів

І жодних трамвайних колій, здатних перетворити

Будь-який простір на покраяний нашвидкоруч торт.

І відстані тут все ще вимірюються кроками, а не мегабайтами.

А тому так легко зустрітись на котрійсь з переплетених вулиць

І бути на "ти", і годувати з руки просякнутих дощами драконів,

І носити це місто в собі.

 

 

Ймовірно, мені це видаватиметься неприроднім,

Але одного, надзвичайно погожого, учорашнього дня

Ти дійсно заблукав у тому, не моєму, місті,

Розчинився пожовклим, натомленим променем

В його вітринах, поглядах, відлунні -

В моїх долонях і в моїх словах...

 

 

 

 


 



Создан 13 фев 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником